У селі Комарів понад 10 місяців живуть Ірина та Віталій Романькови з Криму. Про них тут знає кожен. Тож, коли запитала у перехожих, де мешкає родина переселенців, не перепитували, а показали одразу. І ось я вже на їхньому подвір’ї. Молоде подружжя зустріло мене привітно. Вродлива, тендітна жінка запросила до хати. Вони гарно розмовляють українською. Їхні дітки – Маргарита та Родіон – також. Ірина якраз збирала дітей в садочок. Віталій чимось був заклопотаний. Я не втрималась i запитала, як давно він ходить з таким козацьким чубом. Чоловік засміявся та відповів: «Ще з Криму. Мої знайомі запитували, мовляв, чи не страшно так ходити? Я ж носив чуба з гордістю, бо вважаю себе українцем. Звичайно, якщо б ми залишилися в Криму, то нині це було б небезпечно. Наші знайомі, з якими спілкуємось по мобільному, кажуть, що не можна говорити поукраїнськи. Тепер на півострові все українське під забороною».
Слово за словом – розговорилися. Подружжя розповіло про себе. Вони народилися і проживали в передмісті Сімферополя. Коли відбулася анексія Криму – це виглядало неправдоподібним. Здавалося, що це чийсь злий жарт. Але, коли відбувся референдум, зрозуміли, що це не сон, а реальність. Зібрали свої валізи та залишили півострів, бо вважали і вважають себе українцями.
– У мене був пошкоджений паспорт, – розповідає Віталій. – Я намагався його поміняти, та мені не хотіли видати новий. Весь час вигадували якусь причину. Потім сказали, що замінять його тільки на російський. Я відмовився. Забрав свій старий паспорт і виїхав до України. Зараз вже не хочу його міняти. Це як пам’ять про моє колишнє життя. Там є штамп з кримською пропискою. Нам видали лише довідку, що ми тимчасово переселені.
– Ми їхали в невідомість, бо не мали ні родичів, ні знайомих, – доповнює чоловіка Ірина. – У Львові нас зустріли волонтери, які розселяли переселенців. Багатьох скерували у санаторії чи готелі. Ми ж просили поселити нас серед місцевої громади. Так потрапили у с. Комарів до Галини та Зиновія Горбаїв, які надали нам будинок для проживання.
Подружжя Горбаїв живе неподалік: допомагають всім чим можуть, ставляться до їхніх дітей, як до своїх внуків. Коли потрібно, Галина приносить молоко, сир, сметану. Вони допомогли посадити та зібрати картоплю, а коли Віталія мобілізували до армії, Галина з Зіновієм знайшли волонтерів та разом з ними придбали необхідне спорядження для кримчанинапереселенця – захисника України. Ірина та Віталій вдячні родині Горбаїв за їхню доброту та щедрість.
Ірина каже, що в них гарні сусіди, які у всьому їм допомагають. Родина Штибелів, Віра та Ігор, стали для них добрими друзями. З першого дня їхній малюк Володя подружився з Маргаритою та Родіоном, відтоді разом бавляться щодня. Романькови вдячні жителям Волиці та Комарева, які їх підтримують:
– Мешканці села зустріли нас зі щирою душею та відкритим серцем, – каже Віталій. – Одразу допомогли з продуктами, потрібними побутовими речами та одягом для дітей. Ми були приємно здивовані таким гостинним ставленням. Головне, нас не кинули напризволяще, а побутові незручності ми осилимо.
Запитую в подружжя: «Чи хтось з волонтерів допомагає?»
– Спочатку, – відповіла Ірина, – вони часто навідувалися. Тепер рідше. Зокрема, приїжджав начальник управління соціального захисту населення Сокальської РДА Володимир Огінський, який допоміг відновити соціальні виплати на дітей, щоб сім’я мала на що жити. Управління затребувало документи, і їх переслали сюди з Криму. Часто приїжджають волонтери з БФ «КарітасСокаль», привозять речі, гроші, продукти.
Дітей одразу оформили в садочок. Доньці Маргариті – п’ять, Родіонові – майже 3 роки. Вони ходять в одну групу. Завідувач Любов Працун і вихователі Надія Василишин та Ольга Ващук оточили дітей увагою та любов’ю. Це допомогло їм швидко адаптуватися в новому колективі. Дітки вже гарно розмовляють українською. Навчилися колядувати. Сільська рада звільнила сім’ю від оплати за садок.
«У кримському садочку так не піклувалися про дітей. Казали, що це не входить до їхнього обов’язку. А тут садочок – це єдина родина, де всі одне одного знають», – каже кримчанка.
Постійно навідується до родини, сприяє біженцям у різних організаційних моментах і Волицький сільський голова Надія Білик.
Віталій знайшов роботу в ТзОВ «Сотеко». Після мобілізації до війська, ТзОВ «Сотеко» зберігає за ним місце роботи, допомагає родині. Чоловік служить в частині 3017 (ІІ батальйон, шоста рота оперативного призначення) у Харкові. 8 січня він приїхав на ротацію, а 24 січня уже повернувся в частину. Передчуваючи розлуку, маленький Родіон не злізав з рук тата. Ірина каже, що син навіть серед ночі, просинається і кличе його.
Розпитую, чи не сумують за домівкою та рідними. На що чую ствердну відповідь. У Віталія батько з Росії, а мама з центральної України. Вони залишилися в Криму. Тепер ті з ними спілкуються лише по скайпу.
– Нам важко з ними спілкуватися, бо батьки не схвалюють того, що ми залишили Крим та переїхали на Західну Україну, – розповідає пані Ірина. – На жаль, вони ще живуть ілюзіями колишнього Радянського Союзу і «хворіють» Росією. Думали, коли прийде Путін, то повернеться СРСР. І коли відбулася анексія Криму, сприйняли це як належне. Спочатку кримчанам підняли пенсії та зарплату тим, хто працював на державних підприємствах. А тепер там ціни так підскочили, що не вистачає коштів на продукти та прожиття. У крамницях порожні полиці…
Згадуючи про рідних, в Ірини набігають на очі сльози… Але вона швидко себе опановує.
«У Віталика ніколи не було сумнівів, що вчинив правильно, переїхавши в Україну. Я ж спочатку дуже сумувала за домом, за мамою, за подругою… за всім тим, що залишила в Криму. Тяжко було… Іноді виникали сумніви: чи правильно ми зробили. Але час розставив все на свої місця. Тепер впевнена, що вчинили правильно, бо хочу, щоб мої діти відчували себе вільними, могли говорити те, що думають, бо те, що ми бачимо в Криму, свободою слова аж ніяк не назвеш. Там не можна мати свою думку, не можна у громадських місцях розмовляти українською, бо за це можуть обізвати, побити і навіть арештувати», – розповідає жінка.
Ірина підтримує зв’язок з подругою, яка залишилася на півострові. Tа є прихильницею України, хоча чоловік у неї – ярий прихильник Росії. Тож не може переїхати сюди. Проте, як подруга, хвилюється за долю Ірини, підтримує і розраджує, бо знає, що Віталія мобілізували до війська. Нині вона та мама розповідають Ірині про події, які відбуваються у рідному місті. Вони стверджують, що через телебачення та радіо кримчан налаштовують проти України та українців. Подають викривлену інформацію про події на сході.
«Мама написала мені, що під час так званих виборів, одна дівчина мого віку написала в бюлетені: «Я – патриотка России». Про це одразу розповіли у всіх теленовинах на півострові. Це моя мама, яка народилася в СРСР, думає, що СРСР – це Росія. А ця дівчина, – вона ж народилася, як і я, в українському Криму – що може знати про Росію?! Це якесь викривлене сприйняття патріотизму…» – з болем каже моя співрозмовниця.
Подружжя розповіло, – коли вони виїжджали з Криму, їх лякали, що «бандери» тут їх повбивають. Але Ірина колись, ще школяркою, а потім під час навчання у коледжі, їздила на Західну Україну і знає, що тут живуть добрі та щирі люди. Вона за освітою економістбухгалтер, працювала в управлінні освіти. Останні роки перебувала в декретній відпустці. Влітку мала б виходити на роботу, але анексія Криму перекреслила всі її плани. Диплом та трудова книжка залишилися на роботі, тепер жінка бідкається, чи зможе їх отримати.
У Комареві більше нема сімей з Криму. Віталій каже, що інші переселенці мешкають у санаторії «Ровесник», але з ними не пересікався. Лише тепер їхав додому на ротацію разом з переселенцем із Криму, який, як з’ясувалося, переїхав до Львова в той самий час. І так само з сім’єю і двома діточками. У потягу мали змогу наговоритись досхочу, виявилось у них багато спільного.
Іноді Ірині, ой як не легко, бо ж сама з дітьми на чужині. До того ж дається взнаки хвилювання за чоловіка, який пішов служити. Проте вона не нарікає, каже, що людині треба вірити в майбутнє і боротися за своє життя. Її чоловік на передовій боронить свободу та життя українського народу. Вона дуже пишається ним.
У цьому маленькому селі вони зрозуміли, що Україна – єдина, відчули, що означає єдність, коли люди тобі простягають руку й допомагають піднятися.
Жителі села намагаються, щоб кримська родина не відчувала себе самотньою серед чужих людей. Часто приходять, пропонують допомогу. До дітей приходив святий Миколай, а на різдвяні свята – колядники. Жінка каже, що у них так весело не відзначають свята, як тут.
Так і живе сім’я Романькових, вбираючи в себе західні традиції і звички. Подружжя впевнене, що подолає всі труднощі. І попри все не втрачає надії, що Крим знову стане українським, і вони зможуть повернутися додому й житимуть, як і раніше, в незалежній єдиній суверенній Україні. Однак зараз, як каже Віталій, найголовніше, щоб був мир та спокій в державі. Тому й пішов служити.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.
