Home / Життєві історії / Півстоліття разом

Півстоліття разом

П’ятдесят років тому поєднали свої долі Ольга Іванівна та Петро Іванович Мавки з с. Хлівчан, які нині мешкають в старовинному княжому місті Белз. Хоч минуло піввіку, ця подружня пара зуміла зберегти свої почуття такими ж чистими і ніжними, як цвіт яблунь. І хоч уже роки посріблили їм волосся, чоловік дивиться закохано на свою дружину, та з хвилюванням згадує їхню першу зустріч, яка відбулася у рідному селі.

Дивлячись на це ще й досі примітне подружжя, уявляєш, якою гарною парою були у юності. Їхні родини добре знали одна другу. У Мавків росли три хлопці, а у Яремковичів – п’ятеро дівчат. Тож коли мама Петра довідалася, що син вирішив одружитися з сусідкою Олею, дуже втішилася.

Сказала, що так і думала, що котрась з дівчат стане її невісткою.

– 30 квітня 1961 року Петро зробив мені пропозицію стати його дружиною, – розповідає Ольга Іванівна. – Спочатку розгубилась, але оговтавшись, дала згоду, бо Петро одразу припав мені до серця. І хоч наші батьки жили неподалік, чоловікова хата була через дві нивки від нашої, ми не були знайомі, бо після четвертого класу жила в Радехівському районі з сестрою, де вона вчителювала.

Ольга та Петро вирішили розписатися через декілька тижнів.

– Оля була веселою та життєрадісною, доброю господинею, – додав Петро Іванович. – І це мене підкорило. Вона ніколи не питала про матеріальну базу, як дехто з дівчат. Я мав лише велосипед. І це були всі мої статки. Ми знали, що віднині маємо разом будувати наше сімейне життя і добробут. І з ласки Божої за ці роки доробилися до всього.

Пані Ольга продовжила:

– Петрова мама благословила нас і настояла аби швидше взяли шлюб, бо мала йти на операцію. Ми повінчалися ввечері таємно в Хлівчанській церкві, тоді ж моя сестра похрестила дитину. Весілля не справляли, бо не мали на це грошей. Та сестра з швагром організували для нас невеличку гостину. Пам“ятаю, як втішаючи свого чоловіка, який засумував, що у нас не буде весілля із музиками, тоді сказала, що ми обов“язково справимо гучне «золоте» весілля, і наче вимовила собі.

Та цей день, як сказали «золоті» ювіляри, від цього є не менш пам’ятним для них. Петро працював на шахті головним геологом, а Ольгу після закінчення медучилища скерували на роботу в Червоноградську міську лікарню, де спершу працювала в дитячій поліклініці, потім сім років в хірургічному відділенні, а решта, 27 літ, медсестрою на шахті.

Пан Петро відпрацював 39 років на шахті №1 «Червоноградська». Практично від проходження стволів до її закриття. Чоловік не сидів склавши рук і тоді, коли вийшов на заслужений відпочинок. Він навчав студентів у Червоноградському гірничому технікумі, викладав геологію. У вільний від роботи час багато читав та займався фотографією. І досі улюбленим його захопленням є книги. Нині у його домашній бібліотеці – понад дві тисячі книжок. Тут є українська, російська та зарубіжна література. Улюблена поетеса ювіляра – Леся Українка. Її портрет займає почесне місце в кабінеті господаря. Колись пан Мавко передплачував до п’яти літературних видань. Петро Іванович пригадав, яким був щасливим, коли друг дав йому почитати книгу Андріана Кащенка «Оповідання про славне військо запорізьке». Вона йому настільки сподобалася, що він вирішив її передрукувати. І тут же сів за друкарську машинку. Друкував повільно, бо по декілька разів перечитував кожен абзац. І дивувався, як автор гарно все описав. У бібліотеці господаря є й рідкісне видання 1840 р. «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка та його «Буквар». Поряд «Буквар» Івана Федорова… На почесному місці й твори письменниці Раїси Іванченко, з якою сім“я товаришує з 1994 року.

– Чоловік у мене – творча натура. Він весь час у творчому пошуку: то книжки пише, то свій родовід досліджує, то фотографує, – продовжує пані Ольга. – Та я за ним – як за кам“яною стіною. Ми все життя доповнюємо один одного. Він на світ дивиться пофілософськи, а я люблю життя, завжди шукаю у всьому щось добре.

…Нині можна залюбуватися килимом, який пані Ольга разом з донькою Оксаною виткали за два роки та вишивками, які є у кожній кімнаті. Донька подарувала батькові на 50річчя шлюбу вишиту сорочку.

– Колись у дитинстві в мене були творчі задатки до літератури та музики, – розказує п. Петро. – Написав домашнє завдання і пам“ятаю, як вчитель прийшов у клас і сказав: «У нас народився новий Стефаник». В четвертому класі вчитель Іван Дужий вирішив поставити «Козу-Дерезу» і підібрав чотирьох хлопців аби навчити грати на скрипці. Мій батько вельми втішився цьому і викупив в сусідки скрипку. Цей старовинний інструмент колись прислали її синові з Канади. Він був у жахливому стані. Аби відреставрувати, довелося їхати до професійного майстра, який працював у Львівській консерваторії. На жаль, у школі я так і не опанував цей інструмент, хоч він мені дуже подобався. Зате згодом вдома брав уроки гри на скрипці у червоноградського професійного скрипаля Богдана Баковського. І тепер для себе можу заграти нескладні мелодії.

Та ні Стефаника, ні Поганіні з мене не вийшло, бо аби вчитися треба було мати скерування. А мене доля привела в гірничий технікум, і я став інженеромгеологом. У 1972 році заочно закінчив геологічний факультет Львівського університету.

Та десь в його душі й досі жевріє творча іскорка, яка іноді прагне дати волю думкам і вилитись рядками на папері. Пан Петро, у співавторстві з доцентом Львівського університету, уродженцем села Хлівчани Богданом Мухою, видав книгу про рідне село, а потім – «Спомин» про родовід роду Мавків  та написав ряд статей на релігійну тему. Пані Ольга теж не відстає від чоловіка. Вона уже декілька років збирає весільні співанки, які колись співали у наших селах. І мріє видати свою книжечку.

77-літній чоловік ще охоче займається фотографією, знімає історикокраєзнавчі пам’ятки та природу рідного краю. Має фотоальбоми про Сокаль, РаваРуську, Белз, Львів. Не можна оминути увагою й колекцію природніх мінералів, які він зібрав за час багатолітньої професійної діяльності. Про походження каменів та користь кожного з них п. Мавко може розповісти чимало.

Як і годиться кожному чоловікові, п. Петро збудував дім і посадив садок, дочекався онуків. Хоч нелегко було, стягувались як могли, і за шістнадцять років побудували хату у Белзі. Згодом переїхали сюди жити з Червонограда. Сьогодні подружжя тішиться трьома внуками, яких назвали Богданом, Петром та Романом.

– Звичайно, не все буває в житті, якто кажуть, гладко, не все вдалося зробити, що хотілося, – каже Ольга Іванівна. – Промайнули сповнені турботами і працею 50 років, наче один день.

Життя батьків стало гарним прикладом для доньки Оксани. Свою сім’ю вона будує на їхніх життєвих принципах, основні з яких – любити і поважати, розуміти один одного. «Любов тримає батьків у житті, додає сил і наснаги до праці», – казала вона, бажаючи найдорожчим людям здоров’я і довголіття.

За розмовою з такими чудовими людьми час минає непомітно. Наприкінці подружжя Мавків поділилось секретом сімейного щастя, який доволі простий:

– У любові, повазі та вмінні прощати один одного, – каже п. Ольга. – Бо згода будує, а незгода руйнує. Сімейне життя нелегке: коли сонце, а коли злива. У нашому сімейному житті світлих днів було все ж більше. За ці роки ми навчилися ділити навпіл і радощі й труднощі, які на то й даються людині аби їх переборювати.

Життя цього подружжя підтвердило: не пишне весілля, а щирі почуття стають запорукою подружнього щастя. Тож завдяки взаємній любові, мудрій поступливості й терпінню Ольга Іванівна та Петро Іванович вже півстоліття разом, а їхній шлюб витримав перевірку часом і отримав найвищу «золоту» пробу.

Любов ПУЗИЧ.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Молоду українку нелюди-нкведисти допитували за заповіді українського націоналіста

Дев`яносторічна мешканка Острова пані Ольга Бобик ...