Home / Життєві історії / Трагічна доля сім’ї священика Мартина Миколайчука

Трагічна доля сім’ї священика Мартина Миколайчука

П"ятого липня ц. р. в газеті "Голос з-над Бугу" була надрукована стаття "За віру, націю, правду". Зокрема, в ній розповідалося як у Лучицях вшанували 70ті роковини мученицької смерті священика о. Мартина Миколайчука та двох його синів  Володимира та Теофіла, а також церковного паламаря Івана Петригу. Тоді на поминальних заходах дехто з мешканців села згадав, що у отця Мартина були ще син і дочка і, можливо, вони мешкали у Сокалі. Досьогодні немає світлини священика, портрет його хотіли викарбувати на пам"ятнику.
І ось, прочитавши в газеті статтю, до редакції завітав мешканець Сокаля Ігор Бабський, котрий пам"ятав сина священика  Костя (на знімку в центрі). Ось що він розповів:

– Кость (це чисто галицьке ім"я, але у паспорті другі совіти, напевно, написали Костянтин) Миколайчук народився 28 червня 1906 року, закінчив Сокальську гімназію і Львівську політехніку. Коли у 1939ому прийшли перші совіти, то його призвали до війська. Пройшов всю війну і демобілізувався у 1947 р. у званні капітана. Часто розповідав, що мав маленький медальйон із зображенням Матері Божої, щоб ніхто не бачив, зашив його в одяг. Перед кожною атакою солдатам наливали в алюмінієві кружки сто грам спирту, але він ніколи не пив. Стріляв поверх голів, щоб нікого не вбити. Так Кость пройшов усю війну і не мав жодного поранення. А після демобілізації повернувся в Сокаль і влаштувався інженером, але в яку точно організацію  не пам"ятаю. На кожну новобудову Кость виготовляв проектну документацію. Часто приходив до нас з ватманом  робив розрахунки і креслення. Був висококласним спеціалістом, бо його часто викликали до Львова. Таких фахівців, на мою думку, в наш час важко знайти.

Кость завжди був усміхненим, а його мова рясніла словами "прошу", "перепрошую", "будь ласка". Він чудово грав на гітарі, знав багато народних пісень і гарно їх співав. Хоч був сином священика (правда, про це не розповідав, не ті часи були), мав вищу освіту, одним словом  інтелектуал. Не цурався фізичної праці  допомагав мамі по господарству. Відійшов у вічність 1 травня 1970 року.

Старшу сестру Костя – Стефанію Мартинівну (1903-1985 рр.) (в центрі на знімках вгорі і зліва )  доглядала п. Софія Покотило (Андрущак). Стефанія працювала не за фахом (вчителька), а робітницею на овочевій базі заготконтори, аж до виходу на пенсію. Вона доглядала свою маму Євгенію (18741962 рр.), похоронила її, а пізніше також й брата Костя на сокальському цвинтарі, поставила обом пам"ятники. Заповіла й себе поховати біля них (на знімку внизу).

Стефанія закінчила жіночу семінарію, яка знаходилась у дерев"яній будівлі навпроти прокуратури. Недавно її знесли і споруджують там будинок. Вона вчилася з моєю першою вчителькою  мамою академіка Олега Романіва.

Стефа, як і брат Кость, були одинокими і дітей не мали.

Ось так, у далекому 1985 році, обірвалася остання нитка, звідти ми могли дізнатися більше про священика Мартина Миколайчука. Тоді ж за радянської влади люди боялися розповідати, адже "вуха і очі” КДБ були всюди. А світлини, за словами Софії Покотило, яка доглядає за трьома могилами на сокальському цвинтарі (на знімку), поклали у труну.

Але якби не було, жителі Лучиць (і не тільки) завжди пам"ятатимуть священика о. Мартина Миколайчука, який проповідував Слово Боже. Для збереження й увіковічнення пам’яті родини священика о. Мартина Миколайчука, у місцевій школі варто було б відкрити куточок пам’яті.

Василь СОРОЧУК.

Фото автора та з архіву Стефанії Покотило.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Молоду українку нелюди-нкведисти допитували за заповіді українського націоналіста

Дев`яносторічна мешканка Острова пані Ольга Бобик ...