Життєві історії

Мирон Корикора – чотири десятиріччя ніс рідну пісню заокеанськими берегами Америки

Цій світлині – близько ста років. Це – учасники хору "Українська бесіда" в Нью-Йорку. На передньому плані – Мирон КОРИКОРА, дириґент, оперний співак, скрипаль, композитор, педагог і громадський діяч. Близько чотирьох десятиліть вірою, правдою й талантом служив він українській громаді. Та минуло вже понад 60 літ, як про нього ніхто не написав ані рядка.

Мирон Корикора побачив світ 27 січня 1887 року в Сокалі (тепер – Львівської області). Тут минали його дитячі роки. І хоч національна свідомість була притаманна мешканцям сокальської землі віддавна, тоді, коли там виростав майбутній визначний мистець, український патріотизм іще тільки набирав сили. І мабуть, у якійсь із хат-читалень "Просвіти" вперше почув хлопчина звуки музики. А 1907 року, коли на Сокальщині таких хат-читалень було понад чотири десятки, Мирон уже навчався в Берлінській консерваторії, де здобував професійні знання гри на скрипці, вокального співу та дириґування. Там же й одержав звання доктора теології.

До Америки Мирон Корикора прибув наприкінці 1910-го, а вже навесні наступного року взяв участь у Шевченківському концерті. Так, у газеті "Свобода" від 23 березня 1911 року повідомлялося, що   1 квітня в м. Вілкес-Барре буде організовано "Вілскі вечорниці", під час яких відбудеться святковий концерт. Саме тут Мирон уперше виступив із скрипковим соло. А згодом у Нью-Йорку він заснував приватну музичну школу, де навчав гри на скрипці, фортепіано, мандоліні, гітарі й теорії музики. Там же працювала й Анна Корикора – дружина дириґента, яка теж досить добре грала на скрипці.

Із роками розширювалося поле діяльності мистця. У листопаді 1913 року Мирон Корикора заснував при Українському народному домі театрально-співацьке товариство "Українська бесіда", до якого крім нього входили Я. Корнат, Е. Корнат, А. Кушнір, П. Петрів, В. Лавришко, А. Шутак, А. Корикора й інші. "Королем товариства був Мирон Корикора, – писав у своїх спогадах Мирон Сурмач, власник книгарні "Сурма", – якого всі називали професором". Він був справді здібним, а грав чи не на всіх інструментах, учив співати хором, сам виконував головні ролі в українських операх. Був він вродливим і помітним тим, що голив голову, як декотрі американські актори, на подобу Юла Бреннера. Із ним усе ходив і вгощав його тенор Володимир Лавришко. Так вони кавалерували років із десять, допоки Корикора не одружився.
Заслуженим успіхом пишався керований Мироном Корикорою мішаний хор, якому були під силу не тільки обробки українських народних пісень, а й такі складні твори, як "Гімн аме-риканських українців", "Кобза", "Там, за тихим, за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Мізерере" з опери "Трубадур" Дж. Верді й інші. Саме ці композиції прозвучали на концерті з нагоди п'ятилітнього ювілею товариства, що відбувся в залі Українського народного дому.

Та ще більш наповненою стала музична діяльність мистця, коли він зосередив свої зусилля на українській опері. Так, 20 червня 1914 року стараннями "Української бесіди" в "Арлінґтон-голі" було поставлено "Запорожця за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського. Мирон виконував партію Карася. В інших партіях виступили: Емілія Корнатова (Одарка), І. Комишевська (Оксана), В. Лавришко (Андрій), А. Пасічник (Султан), Н. Трач (Селіг Ага). Хором і оркестром дириґував Мирон Гундич.

28 жовтня 1915 року в залі "Купер Юніон" в Нью-Йорку "Українська бесіда" під керівництвом маестро й за участю співака-баритона Михайла Зазуляка влаштувала великий святковий концерт на честь гетьмана Івана Мазепи. Прозвучали "Думи мої" та "Заповіт" на слова Т. Шевченка з музикою Мирона Корикори, "Там, за тихим, за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Ох, та не люби двох", "Ой, нема, нема" з "Гамалії" П. Ніщинського, "Кривава луна", "Ой, вербо, вербо", "Пливе човен", "Вулиця" в обробці Ф. Колесси, німецька серенада "Глибоким сном" та інші. Солістами хору виступили Юлія Корецька, Емілія Корнатова та Михайло Зазуляк.
Слід сказати, що Мирон Корикора був досить творчою натурою й неодноразово висував цікаві пропозиції. У грудні 1917-го в нього зродилася ідея влаштовувати в Українському народному домі недільні концерти, про які українська преса сповіщала: "Як звісно, згідно зі законом нью-йоркського штату, у неділю не дозволялося ніяких представлень, а театри в цей день замкнені. Але дозволяється це робити різним меншинам міста. Українська публіка Нью-Йорка хоче скористати з цих концертів. Тепер можна буде їх організовувати й слухати рідних українських народних пісень". Далі пояснювалося, що ці концерти почали проводитися з ініціативи хору "Української бесіди" в залі Українського народного дому. І вже 23 листопада 1918 року тут відбувся великий святковий захід за участю співаків Якова Корната, його дружини Емілії, Володимира Лавришка, Емілії Корецької та Мирона Корикори.

Особливо успішним для мистця став початок 1921-го, коли до товариства вступила професійна співачка, актор і режисер Юлія Шустакевич. Разом із Мироном Корикорою вона розпочала підготовку до постановки опери "Катерина". Із цієї нагоди, запрошуючи на прем'єру, газета "Свобода" від 16 грудня 1921 року писала: "У найближчій будучності українська еміґрація матиме нагоду побачити оперу "Катерина" Миколи Аркаса. Буде це чи не найбільше діло, якого коли-небудь могли доконати українські емігранти в Америці".

"Катерину" ставили 7-9 січня 1921 року в Українському народному домі. Головні партії виконували: Ю. Шустакевич (Катерина), Е. Кор-натова (Мати), В. Ділов (Батько), В. Лавришко (Андрій), В. Ярема (Іван). Усі три представлення нової опери принесли її учасникам моральний і фінансовий успіх. Це посприяло тому, що за підтримки української спільноти при Українському народному домі було створено корпорацію "Український народний театр у Америці", яку очолила Юлія Шустакевич. Окрім неї до управи було обрано М. Швеця, М. Зазуляка, В. Лавришка, Е. Корнатову, С. Корду, Г. Прадюка й І. Сергієнка.

Відтоді всі опери, зокрема "Наталка Полтавка" М. Лисенка, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського та вистави "Маруся Богуславка", "Безталанна", "Мати Наймичка", "Назар Стодоля", "Борці за мрії", "Жидівка-вихрестка", "Ой не ходи, Грицю", "Гріх" і "Одруження", ішли під мистецькою орудою Мирона Корикори.

1923 року до складу корпорації ввійшли колишні співачки хору О. Кошиця Марія Машір і Марія Гребінецька. Вони суттєво зміцнили колектив. І саме завдяки їм театру вдалося поставити опери "Майська ніч", "Тарас Бульба", "Чорноморці", "Ноктюрн", "Мадам Баттерфляй", драми "Гетьман Дорошенко", "Момот НІР", "Про що тирса шелестіла", "Невольник" тощо.

Та не залишав маестро праці з хором. Він навіть виступав із ним на американському радіо, про що в українській пресі за лютий 1928-го повідомлялося: "У неділю 19 лютого ц. р., о 4-й годині пополудні, відбудеться концерт на радіо "Скрентон Стейшн W. Q. A. N". Співатиме хор із 40 осіб під орудою Мирона Корикори. "Фіналє" Дениса Січинського виконають Анна й Іван Корикори".

Доволі визначним для громадськості був "Великий концерт", що відбувся 15 лютого 1931 року в Нью-Йорку. Відзначаючи заслуги мистця перед українською громадськістю, преса писала: "Концертом керує професор Мирон Корикора. Це – славний український диригент, під управою якого хор завжди добре співає й розпалює своїми піснями вогонь, що часто при тутешніх умовах пригасає".

Тут варто згадати, що ще в двадцятих роках минулого століття його хор "Українська бесіда" виконував такі складні твори, як кантата "Б’ють пороги" М. Лисенка, яку й зараз спроможний відтворити не кожен колектив.

Продовжувала активно діяти й музична школа маестро у Брукліні. Понад те, він ще й виконував обов'язки дяка в церкві Св. Духа та навчав цього інших, про що в часописі Ukrainian Weekly від 8 червня 1946 року сповіщалося: "Співак, дириґент і дяк Мирон Корикора навчає співу, церковного дяківства, хорового дириґування та гри на різних музичних інструментах. Він згоден поїхати на околицю керувати хорами й створити оркестр. Тих, у кого немає грошей купити музичний інструмент, він забезпечить шкільним, а до того, хто забажає навчатися музики вдома, учитель приїде сам".

Одним з останніх виступів, організованих зусиллями Мирона Корикори, був великий концерт, що відбувся 20 вересня 1946 року з нагоди восьмиліття відкриття Українського національного дому у Брукліні. Цього разу маестро дириґував великим симфонічним оркестром, більшість якого складали його вихованці. На ту пору він ще був досить енергійним і сповненим емоцій. Згодом почався масовий наплив до США емігрантів із Європи, і серед них була значна кількість мистців з України. І радів він, що, будучи першим серед представників українського мистецтва в Америці, став тією сполучною ланкою, яка сприяла зародженню та розвитку музичного життя української діаспори в США.

Серце маестро припинило битися в лютому 1969 року в Нью-Йорку. Анна Корикора пережила чоловіка на 15 літ і померла 1974-го. За даними перепису населення в США 1940-го, у них було троє дітей: Іван – 20 років, Ірена – 16, і Мирон – 6 років. Іван був добрим скрипалем і після смерті батька перебрав на себе керівництво школою.

Хай же цей нарис буде доброю згадкою про мистця – уродженця Сокаля, який чотири десятиріччя ніс рідну пісню, музику заокеанськими берегами Америки. Не даймо ж історії його забути, бо був Мирон Корикора тією людиною, яка мистецтвом живої музики будила в українцях почуття національної гордості та гідності.

Анатолій ЖИТНЕВИЧ.

(”Міст”, тижневик для українців всього світу).

   

Голос Сокальщини на GoogleNews