Події на сході України різко змінили долю родини Горбатенків закинули у маленьке місто Сокаль, що на Галичині. Олена Василівна народилася і виросла в Авдіївці, там жили її батьки, які колись приїхали сюди за комсомольською путівкою будувати коксохімічний завод, там вона знайшла свою половинку та народила двох доньок. Жінка разом з чоловіком мали свій бізнес – торгували продуктами на ринку. Старша донька навчалася у виші, і встигла ще отримати диплом, а молодша – закінчувала 11 клас. Життя йшло своїм плином…
Та все змінилося, коли у Києві юнаки та дівчата вийшли на Євромайдан, який сколихнув всю країну і підняв українських патріотів в усіх містах та селах України. "Я з чоловіком та дітьми підтримували майдан. Мені було дивним, що Революцію Гідності підтримують не всі, адже йшлося про наше майбутнє та майбутнє наших дітей. Ми й гадки не мали, що це обернеться згодом проти нас. Відтоді, наче хто розв'язав міх з неприємностями. Ми втратили своїх клієнтів на ринку, нам почали погрожувати та ображати, мене обзивали "бандерівкою". Навіть дійшло до відкритих погроз, мовляв, прийдуть наші і кишки вам випустять. Я не могла повірити, що люди, з якими ми дружили роками, стали запеклими ворогами. Мені було дуже боляче. Демонструвати свою проукраїнську позицію у рідній Авдіївці з кожним днем ставало все важче. Багатьом патріотам погрожували, а дехто був змушений втікати з власних домівок", – з сумом розповідає жінка. І опанувавши свої емоції, продовжує: "Невдовзі росіяни анексували Крим, і в Луганській та Донецькій областях оголосили про референдум. ДНР на декілька днів взяла місто під свій контроль. Я бачила на скільки люди, яких знала раніше, активно агітують за відокремлення від України. І мені стало страшно. Вони організовували різні акції та підписи, відкрито цькували проукраїнських мешканців. На ринку було лише 5 осіб за Україну. Нас пікетували та не давали працювати. Щовечера я лягала з думкою, що потрібно виїжджати, а просипалася – що все налагодиться. Та коли почалась стрілянина у місті. Тоді були перші спроби захопити Донецький аеропорт, який поруч: Авдіївка за шість кілометрів від Донецька. Ми зрозуміли, що нам треба щось робити: залишатися небезпечно для життя. Я місяць не могла ні їсти, ні спати. У відчаї звернулася до Бога: "Якщо ти хочеш, щоб я переїхала, дай мені бажання і дію за своїм Благодіянням". Вранці я прокинулася з наміром виїжджати. Взяла мішки і почала збирати необхідні речі. Збирали їх і плакали, бо розуміли, що їдемо назавжди. Взяли квитки, і 20 травня я з двома доньками залишили Авдіївку та поїхали до молодшої сестри в Сокаль. Не залишили й нашого чотириногого друга – собаку, яку звати Ляля. Виробили їй паспорта і викупили купе, щоб можна було її перевезти. Чоловік приїхав в Сокаль через тиждень, а через ще один там розбомбили вокзал, і туди вже не ходили потяги"…
Нам важко зрозуміти, що пережило подружжя, бо дякувати Богу, нам не довелося залишати оселю та нажите роками добро і розпочинати життя на новому місці. "На новому місці, почали своє життя з нуля, наче молодята. Пішли на базар купили 6 ложок, 6 виделок, 6 тарілок і 6 горняток", – розповідає жінка. Добре, що поряд з Оленою була її рідна сестра, яка допомагала та розраджувала її. Молодша донька одразу пішла вчитися у ЗШ №2, щоб закінчити 11 клас. Склала ЗНО.
Сьогодні родина Горбатенків намагається інтегруватися у сокальське суспільство: вчить українську мову та шукає роботу. Запитую жінку, як їй у нашому місті. На що каже, що місто гарне та чисте, а люди скрізь є різні. Одні доброзичливі та чуйні, намагаються допомогти, інші – кидають у слід, чому сюди приїхали. І це прикро чути: нас в Авдіївці називали "бандерівцями", а тут – "москалями". Донька пішла працевлаштовуватись на роботу, у декількох місцях їй одразу відмовили, бо вона розмовляє російською. Ми стараємось розмовляти українською. Вивчаю українську мову, ходжу в бібліотеку, беру книги, читаю. Проте не хочу говорити як Азіров, це неприємно, тож, коли не знаю як це правильно звучить українською, переходжу на російську… Іноді буває так гірко на душі і так важко. Але гляну на маленького внука Святослава, який народився у Сокалі, і розумію, що Господь веде нас по життю, а його шляхи, як відомо, незвідані.
Пані Олена не жаліє, що так сталося, вона каже, що головне – вони живі, а все інше з часом набудуть. От з роботою у Сокалі туго, бо у Авдіївці є найбільший у Європі коксохімічний завод. Його працівники ніколи не жалілися на зарплату. Нині чоловік, щоб прогодувати родину, вимушений їздити на заробітки. У пані Олени артроз тазобедреного суглоба. Тож вона не може довго сидіти, ні далеко ходити. На жаль, родина не може отримати державної допомоги, бо не мають статусу переселенців із Сходу, оскільки виїхали на декілька днів раніше. Родина як може дає самі собі раду, бо чекати допомоги їм ні від кого.
Валерій Горбатенко має українське коріння. Сестра чоловіка виїхала згодом за ними в Чернівецьку область до родичів. Його батьків уже нема на світі. Місто нині вже не те що було, деякі будинки пошкоджені. Люди ховаються по квартирах та в будинках. Ніде не виходять, коли починається стрілянина. Хто міг, виїхав у села, де трохи спокійніше. "Майже усі, хто мав проукраїнські настрої виїхали. Залишилися лише люди старшого покоління, яким ніде їхати, та герої, як моя подруга Валя Балаховська. Я дивуюся, як вона може витримати те, що тебе люто усі ненавидять. Ми з неї розмовляємо по мобільному. Коли заходили у місто українські танки, вона приготувала український прапор, щоб їх зустрічати. Вона смілива", – каже моя співрозмовниця. І додає, що вірить в Україну, і впевнена, що прийде такий час і сюди будуть їздити на заробітки. Недаремно ж відбулася революція та загинуло стільки людей. Вона надіється, що все незабаром змінитися. Якщо не вірити, то для чого жити?!
Любов ЗАБЛОЦЬКА.
