Мій незабутній Корчин! Село моє рідне — маленький клаптичок великої української землі, де я народився з подружжя Івана і Марії з Лебедевичів Шморгай у будинку ч. 13, яке мій тато постарався змінити на 17, бо таке число мало б бути щасливішим. І я був щасливий упродовж своїх дитячих і юнацьких років.
Але те щастя урвалося на 17-ому році мойого життя, коли німецький жандарм спрямував цівку машинової пістолі в мої груди.
День 3-го червня 1944 року був кінцем мойого життя в Україні і початком скитання на чужині.
Моя мама, якої я вже більше не побачив живою, передала мені тоді молитвенник, який зберігаю до сьогодні. А в молитвеннику були заховані 300 німецьких марок.
Коли нас почали гнати на схід, у напрямі Виткова, моя сестричка наздігнала нашу колону і передала мені в хустці п’ять яєць і кусок хліба.
Коли ми почали наближатися до лісу, я оглянувся назад, побачив ще здалека свою маму й сестру і востаннє позирнув на потопаючий у зелені садів і городів мій прекрасний Корчин, який своєю східньою частиною прилягав до масиву густого лісу, де тоді перебував мій батько. В тому ж масиві лісів — як про це я довідався багато пізніше — були оточені, 28 квітня 1945 року, чотиритисячною навалою більшовиків три відділи УПА, які брали участь у наскоку на районовий центр НКВД в Радехові. Хоч ворожі сили мали величезну перевагу в людях і зброї, то упісти з піснею “Лента за лентою” пішли на пробій під командою сотенного Перемоги, який справді вивів їх до перемоги.
Село Корчин є у Львівській області; положене приблизно 85 км у північно-східньому напрямі від міста Львова, і належить до Радехівського району. А раніше село Корчин належало до Сокальського повіту. Воно розташоване 19 км на захід від Радехова і 14 км на схід від Кристинополя, якому совєторосіяни надали назву “Червоноград”.
Корчин межує на сході із згадуваним раніше Витковом, а на півдні із селом Гоголів. На заході є село Поздимир, а на півночі Рожджалів, з яким Корчин творив спільну греко-католицьку парафію, парохом якої за моїх часів був о. Григорій Кулинич.
В Корчині ще й дотепер стоїть старенька церква Успення Пресвятої Богородиці, збудована 1821 року. На південній стороні церкви є два хрести. Однораменний був виготовлений 1938 року на західньому кінці села, званому “Мочули”. Назва походить від того, що там на озері мочили коноплі. Той хрест несли на своїх раменах багато корчинських мужчин із процесією через село до церкви, де його поставлено з нагоди відзначування 950-ліття хрещення України. А другий хрест, трираменний, — здогадуюсь — був поставлений з нагоди тисячоліття християнства в Україні. Як відбувалися ті другі святкування — мені не відомо.
На північній стороні церкви був пам’ятник “Поляглим за волю України”. І я добре пам’ятаю, як у другій половині 30-их років там відбувалися урочисті відправи. Мені ще й досі вчувається могутній спів хору:
“Спіть, хлопці соколи,
Ми гостримо зброю
І ждемо на поклик до бою…”
На поклик до бою довго ждати не довелось, бо він пролунав уже в першій половині бурхливих сорокових років. Вже навесні 1944 р. в селі відбувся бій невеликого відділу УПА з німецькою військовою розвідкою.
На півночі Корчина пливе річка Білий Стік, яка вливається до ріки Буг. Через село йде шлях, який сполучує Радехів із Кристинополем. За моєї пам’яті це була кам’яна дорога, яку називали “бурок”.
Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область (видана в Києві 1968 року) подає: “Корчин — село, центр сільської ради. Населення 1270 мешканців. Сільраді підпорядковані села: Волиця, Гоголів, Радванці. В селі знаходиться середня школа. Діють клюб і бібліотека. Перша документальна згадка про село відноситься до 1426 року”.
Село Корчин є згадане теж на стор. 155 у Йосифінській і Францисканській метриках, виданих у Києві 1965 року.
Шематизм Перемиської Епархії з 1879 року, авторства о. д-ра Юліяна Никоровича, на стор. 343-344 подає, що дочерна греко-ка-толицька парафія в Корчині нараховувала 774 душ. А матірня в Рожджалові — 983. Парохом тоді був о. д-р Валеріян Ямінський, народжений 1844 року, висвячений 1866 року.
Перед моїм народженням, за моїх часів і пізніше директором школи в Корчині був мій родич, по маминій стороні, Тома Мельник, про якого згадує названа раніше Історія міст і сіл… Відвідуючи гостинний дім дядька Степана Мельника, я приглядався до знімка о. Луки Мельника, який помер дуже молодим ще перед моїм народженням. А Іван Мельник згинув у бою з НКВД в 1940 році; його знімок поміщено на 124-ій стор. 2-го тому збірника Надбужанщина.
В цьому ж томі, на стор. 455 написано: “За статистикою д-ра В. Кубійовича, на день 1 вересня 1939 року, … Корчин мав тоді 1420 мешканців, у тому 1330 українців, 40 поляків, ЗО латинників і 20 жидів”. В мене є застереження відносно “ЗО латинників”. Таких у Корчині не було. Зате була невелика горстка православних, які називали себе “русскими” або русинами. Православна церква в Корчині постала в 1912 р. внаслідок зусильної кампанії москвофілів та при фінансовій допомозі царського уряду. В 1936 р. та церква погоріла. Відтоді православні відправляли богослуження в хаті одного парафіянина. Після Другої світової війни більшовики зліквідували Греко-католицьку Церкву та передали церкву Успення вірним Російської Православної Церкви.
За моїх дитячих років у Корчині збудовано дім “Просвіти”, який популярно називали “читальнею”, бо в центральній частині будинку містилася бібліотека. По лівому боці була велика заля зі сценою, де відбувалися різні концерти і театральні вистави. Корчин мав свій хор і театральний гурток. По правому боці читальні була кооператива “Господарська Торгівля” і маґазин, а згодом також молочарня.
Знаю, що в Корчині був “Союз Українок”, бо моя мама туди належала. Але докладніших відомостей про його діяльність у мене немає. А батько мій входив у склад Надзірної Ради кооперативи, яка доволі добре розвивалася. У звіті за 1927 р. подано, що на початку року кооператива нараховувала 83 члени, а прибуло 26. З кінцем року було 109 членів. Загальний оборот кооперативи — 34 250 зл., запас товарів на суму 1136 зл., запасний фонд — 561 зл., уділи — 476. Прибуток при кінці року — 736 зл.
В Корчині існував також гурток (Кружок) “Сільського Господаря”. Була теж читальня “Общества Качковського”, але лише на папері.
Ніколи мені навіть не снилось, що буду щось писати про Корчин. І мені дуже прикро, що не можу подати більше відомостей. А хотілось зібрати їх якнайбільше, щоб задокументувати для грядучих поколінь.
Тому вибачте мені, мої дорогі корчинці, що так мало про нас написав. А в Корчині родились, жили, працювали і вмирали мої батьки, діди, прадіди й пра-прадіди. Тому для мене найціннішим місцем у всесвіті був, є і завжди буде Корчин.